Василь Сухомлинський. Оповідання для дітей 11

Як білочка дятла врятувала

Серед зими потепліло, пішов дощ, а потім знову замерзло. Вкрилися льодом дерева, зледеніли шишки на ялинках. Немає чого їсти дятлові: стукає об лід, а до кори не достукається. Б'є дзьобом шишку, а зернятка не вилущуються.

Сів дятел на ялині й плаче. Падають гарячі сльози на сніг, замерзають.

Дивиться білка з дупла — дятел плаче. Стриб, стриб, прибігла до дятла.

— Чого це ти, дятле, плачеш?

— Немає чого їсти, білочко.

Жаль стало білочці дятла. Винесла вона з дупла велику ялинкову шишку. Поклала між стовбуром і гілкою. Сів дятел біля шишки та й ну довбати її дзьобом.

А білочка сидить біля дупла й радіє. І білченята в дуплі радіють. І сонечко в небі радіє.

 

 

 

Прекрасна пісня Жайворонка

Ішла Людина пшеничним полем. Раптом з-під її ніг випурхнув Жайворонок. Піднявся високо-високо й заспівав гарну пісню. Чує Людина в цій пісні дивну казку про срібні струни, натягнуті від сонця до землі. Про золоте сонечко, що ввечері йде відпочивати до казкового

саду. Про веселку — золотий міст, яким на землю сходять ковалі-велетні по залізо й вугілля.

Слухає Людина чарівну пісню Жайворонка і йде все далі й далі — туди, куди летить пташка,— до лісу. Побачив Жайворонок, що Людина вже на узліссі, та й залетів у пшеницю, сховався.

Там його гніздечко. Жайвороненята чекають не дочекаються матері. Вони запитують:

— Мамо, про що ти співала в своїй пісні? 

— Про Людину. Я просила її: йди, Чоловіче, подалі від мого гнізда. Не злякай моїх пташенят.

— І сподобалась твоя пісня Людині?

—   Дуже. Вона йшла за піснею аж до самого узлісся.

Учитель і учні

Під гіллястою липою сидів Старий Учитель, записував до школи дітей

На зеленій галявинці було тихо. Новачки ніяковіли, чувся стриманий шепіт батьків.

До вчителя підійшов сивий дідусь. Учитель пильно подивився на дідуся, заплющив на мить очі і знову глянув йому в вічі.

Він пізнав свого першого учня. Шістдесят років тому під цією липою він записував його до школи.

- Остапе, це ти? - тихо запитав Старий Учитель.

- Я, вчителю... Привів внука... малого Остапа.

Старий Учитель і його перший школяр обнялися і поцілувалися. Остап зітхнув і тихо промовив:

- Роки йдуть, учителю.

Старий Учитель заплакав. Задумливий, схвильований, з тремтячими сльозинками в очах, він довго сидів мовчки, дивився на малого Остапа.

Над гіллястою липою синіло літнє небо, в квітках хмелю гули бджоли, на далекому обрії тремтів синій ліс - як і шістдесят років тому.

- А тепер, мої любі учні,- промовив Старий Учитель рівним, тільки трохи схвильованим голосом,- хто ж мені скаже, для чого людині треба вчитися?

Першим підвів руку... дідусь Остап.

Підвів і зніяковів.

 Прилетіли жайворонки

Коли у весняному небі з'являються перші жайвори, матері печуть маленьких жайворонків з пшеничного тіста.

Спекла мама пташку й Сергійкові. Посадив він пшеничну пташку на відчинене вікно. Яскраво світить весняне сонечко, співає теплий вітер  зеленій вербі. Сидить жайвір, дивиться чорним очком у небо. І здається Сергійкові: ворушить пташка крильцями, ось-ось злетить у небо.

Настала ніч. Заснув Сергійко. А жайвір усе дивиться й дивить, небо. І приснилося Сергійкові, що холодно стало жайвору, і хлопчик у його до себе в постелю, щоб той зігрівся

Ледве розплющив очі Сергійко уранці - зараз же глянув на підвіконня. Вікно відчинене, а жайворонка немає. Підбігає Сер вікна, дивиться в голубе ранкове небо й гука:

- Мамо, жайворонок наш полетів у небо! Он він співає.

- А ти брав його до себе в постелю?

- Брав на одну хвилинку серед ночі. Йому було холодно. Я погрів його.

- А-а-а, то це він уранці полетів,- з усмішкою відповіла мама.

Врятував сонечко

Це було влітку. Цілий день пекло сонце, а потім насунулись чорні хмари. Пішов дощ. Під високою гіллястою шовковицею сидів Василько.

Він не боявся зливи. Його захищало від неї.

Густе листя. Під шовковицею було сухо. А поруч текли струмки.

Василько побачив, як один струмок поволеньки почав заповнювати невеличку заглибинку. Утворювалось озерце. На середині цього озерця був маленький острівок. Води все прибувало й прибувало. Ось-ось затопитьострівець раптом Василько побачив на острівці маленьке червоне сонечко.

Воно бігало з одного краю острівця до другого. «Чому ж воно не летить,»-подумав Василько. Йому стало жаль сонечка.

Острівець ставав усе менший.

Ось він такий як п’ятачок. Ось він уже не більше копієчки. Сонечко сиділо непорушно.

Василько побіг під дощ. І зразу ж змок до нитки. Та він устиг урятувати сонечко.