Василь Сухомлинський. Оповідання для дітей 15

Усмішка

Був сонячний травневий ранок. На зелених луках, що починалися одразу ж за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.

Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.

Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.
Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться.

Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: «Усміхніться й ви, дідусю!»
Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурим, брови — насупленими, очі — злими.

Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало блідим, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.

Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.

Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає.

Дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І такою доброю та щирою була усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись різними барвами. Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.

 Питання для обговорення: 
Чому змінювався настрій дівчинки? Простеж за текстом, як описано ці зміни. 
Знайди у тексті зачин, основну частину, кінцівку. Підготуйся розповісти прочитане так, ніби це трапилося з тобою. 
У чому головна думка оповідання?

- Назви головні дійові особи цього оповідання.

- Чому усміхалась дівчинка?

- З якої причини страх оволодів серцем дівчинки?

- Як змінювався стан природи відповідно настрою дівчинки?

- Як автор описав травневий сонячний ранок?

- Зачитай рядки, в яких описано зовнішній вигляд:

·         дівчинки;

·         дідуся;

·         бабусі.

- Порівняй, як змінювався емоційний стан дівчинки під час зустрічей з дідусем та бабусею.

- Поділи текст на частини. Добери назву кожної з них.

- Перемоделюй ситуацію за поданим початком «Дідусь ішов назустріч дівчинці. Погляд його був усміхнений…»

- Яку думку хотів донести автор до наших сердець?

- Поміркуй, які, на твій погляд, слова прошепотіла бабуся?

Хай я буду вашою, бабусю…

     На краю села живе старенька бабуся Мари­на.

— У неї немає нікого-нікогісінько,— часто говорить матуся маленькій Марійці.

Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.

Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір'я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї. Ма­рійку.

Марійка біжить до бабусі, віта­ється:

— Доброго дня, бабусю.

— Доброго здоров'я. Марійко,— радісно відповідає бабуся.— Посидь біля мене, дитино.

Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки — он скільки метеликів там літає. Ва­бить річка — який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла…

Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.

— Чого ви зітхаєте, бабусю?

— Бо ні до кого й слова промовити. Одна я, од­нісінька…

— Хай я буду вашою, бабусю,— тихо шепоче Ма­рійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.

— Добре, дитинко, будеш моя,— усміхається ба­буся Марина.

До вечора Марійка бігає в лузі, грається, ми­лується метеликами. А про бабусю не забуває. Побігає, тоді й прибіжить на бабусине подвір'я й защебече:

— Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!

 

Хлопчик і сніжинка

 

    З неба летіла додолу сніжинка. Вона була легка, ніжна, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.

На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги, і її затопчуть».

Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати.

Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

 

              Хочеться сказати щось ніжне-ніжне…

 

    Мені було тоді, мабуть, років три чи чотири. Повела мене мама    в лікарню - якийсь укол зробити.

Прийшли ми до великого білого будинку. Все в ньому біле - i стіни, й двері. Покликали нас iз мамою в маленьку кімнату. Сидить там біля столу лікар. Глянув на мене, а потім до мами сердито:

- Чому ви не роздягли хворої? Що ж я, по-вашому, сам її роздягатиму?

I аж почервонів від злості. Мені стало страшно. Toї ж хвилини із сусідньої кімнати ввійшла жінка - теж у білому халаті лікар.

Вона ласкаво поклала мені руку на голову и сказала:

- Ой, яка ж у тебе кофточка гарна. Та и тепла ж, мабуть... Давай, скинемо її.

Від ласкавих слів жінки стало мені радісно. Я сама роздяглася. I коли давали укол - не боліло.

Мені вже двадцять п'ять, уже в мене двоє діток. Обидва лікарі - й чоловік, i жінка - працюють i тепер у нашому ceлi. Коли я зустрічаю на дорозі сердитого лікаря (так називаю його все життя), хочеться перейти на другий бік вулиці. А коли йде назустріч ласкава жінка - на душі стає радісно, хочеться підійти до неї, поклонитися низько и сказати щось ніжне-ніжне...

 

 

1. Про який випадок з дитинства згадує героїня тексту?

2. Яких лікарів довелося зустріти у сільської лікарні?

3. Що вплинуло на те, що дівчинці не було боляче під час ук