Василь Сухомлинський. Оповідання для дітей 13

Жайворонок сонечку допомагає

 

  В дрімучому лісі і в глибокому яру ще лежить холодний сніг. Спить підсніжник під торішнім листком. Синіє лід на ставку.

Тільки на схилах горбків розтав сніг, побігли струмочки. В синьому небі заграло ясне сонечко.

Вийшла з хати маленька дівчинка Маринка і побачила сіру пташечку в небі. Пташечка співала, ніби срібний дзвіночок на крилах піднімала, а він тремтів, тремтів.

- Мамо, що це за пташечка співає? – запитала Маринка.

- Жайворонок, - відповіла мама.

- Чому ж він так рано прилетів?  Чому так радісно співає? Ще ж сніг лежить…

- Жайворонок сонечку допомагає, - відповіла мама.

- Як же він допомагає? – Здивувалась дівчинка.

- Коли жайворонок летить в синє небо, воно стає теплішим.

Зайчик і горобина                                                                      Засипало снігом землю. Нема чого їсти Зайчикові. Побачив Зайчик червоні ягоди горобини. Бігає навколо дерева, а ягоди – високо.

Просить Зайчик: «Дай мені, Горобинко, одне гроно ягідок».

А Горобина й каже: «Попроси Вітра, він і відірве».

Попросив Зайчик Вітра. Прилетів Вітер, гойдає, трусить Горобину.

Відірвалося гроно червоних ягід, упало на сніг. Їсть Зайчик ягоди, дякує Вітрові і горобині.

 

Зайчик і місяць

 Холодно взимку зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала.

Мороз тріщить, сніг проти Місяця блищить, холодний вітер з яру повіває.

Сів Зайчик під кущем, потяг лапки до Місяця, просить:

- Місяцю, любий погрій мене своїми променями, бо довго ще сонечка чекати. Шкода стало Місяцеві Зайчика, він і говорить:

- Іди полем, полем я тобі дорогу освітлю, прямуй до великого стогу сіна.

Попрямував Зайчик до стогу сіна, зарився у стіг, виглядає, усміхається до Місяця:

- Спасибі, любий Місяцю, тепер твої промені теплі-теплі.

Кінь утік

   Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі для самостійного розв'язування, і діти уважно працювали. Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв'язувати задачу, як раптом на парту впала записка.

«Це знову, мабуть, від Петрика,— подумав Віталик.— Знову просить ковзани. Що ж я йому весь час даватиму свої ковзани?»

— Іване Петровичу,— сказав Віталик,— мені хтось записку кинув... Хіба ж можна на уроці записки писати?

— Записки на уроці писати не можна,— сказав Іван Петрович.— Але якщо вже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві — недобре, Віталику. Записка — це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі і твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш...

Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчинив негарно.
У класі запанувала тиша. Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення.

Віталик розгорнув записку і прочитав: «Віталику,— писав Петрик,— я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».

На перерві Віталик підійшов до Петрика.

— Давай коня, — сказав Віталик.

— Утік кінь...— тихо відповів Петрик.

 Питання для обговорення: 
Чим був незадоволений Віталик? Чому, на твою думку, він вирішив розповісти вчителеві про записку? Як учитель і діти оцінили його вчинок? 
Про що свідчить відповідь Петрика? 
Які почуття, роздуми викликає у тебе прочитане?

 

Камінь

У лузі, під гіллястим дубом, багато років була криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні. Одного разу до криниці прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Він подумав: «А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю? Ото, мабуть, булькне».

Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло та ще й дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.

Камінь упав на дно криниці й закрив джерело.

Вода перестала прибувати.

Криниця засохла.

Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.

На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів на інший луг.

Замовкла соловейкова пісня.

Сумно стало в лузі.

Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила студена криниця.

Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.

«Де ж воно все поділося?» — подумав дідусь.